Відчуття «недостатньої» — і перші паростки інтересу

Привіт! Я Аліна, мені 27.
В університеті я не змогла вступити на спеціальність, про яку мріяла, і вперше відчула, що я «недостатньо здібна». Це відчуття невпевненості супроводжувало мене багато років, навіть тоді, коли я досягала успіхів. Можливо, саме звідси й виникла моя потреба в зовнішньому схваленні — я шукала підтвердження, що все-таки можу бути «достатньою».

Водночас я завжди була активною в шкільних заходах: організовувала концерти, писала сценарії, координувала підготовку. Часто шукала інформацію на форумах, спеціалізованих сайтах, навіть використовувала додатки для створення сценаріїв. Саме тоді вперше звернула увагу, наскільки важливо, щоб інтерфейси були простими та зрозумілими. Це і стало першим кроком мого інтересу до вебу.
Я не була технічною людиною з дитинства, але мене завжди приваблювало, як гарно і логічно працюють сайти. Спочатку я обрала професію в комунікаціях, проте швидко зрозуміла, що мені бракує практичної творчості. Я захотіла сама створювати речі, якими люди користуватимуться щодня. І саме це бажання привело мене до фронтенду.

Перший проєкт — і перший тиск

Мій друг займався проєктом допомоги переселенцям. У нього не було бюджету й технічних знань, а я вирішила спробувати створити сайт самостійно. Я знайшла безкоштовний шаблон односторінкового сайту, подивилась курс з HTML/CSS і почала розбиратись. Здавалося, що зробити «щось подібне» буде просто — але реальність була іншою. Кожна дрібниця здавалася складною: щось не працювало, щось не відображалось.
А потім стало ще складніше: волонтерська організація, до якої належав мій друг, побачила сайт і вирішила, що я програмістка. Вони почали надсилати побажання — додати розділи, змінити структуру, зробити зручніше. Я не знала, як це реалізувати, але не могла відмовити. Боялася розчарувати, відчути себе неспроможною. І тиск зростав — бо сайт був потрібен, а я відчувала відповідальність за те, щоб люди вчасно знайшли допомогу.
Я продовжувала вчитись ночами, експериментувала, переписувала код. І хоча дехто критикував — мовляв, “непрофесійно, сиро”, — мене тримали листи подяки. Коли хтось писав: «Дякую, через цей сайт я знайшов допомогу», — у мене з’являлись сили іти далі. Це був мій внутрішній доказ, що я роблю щось важливе.

Боротьба з внутрішніми блоками

Найскладнішим було перебороти внутрішню невпевненість та страх критики. Кожне зауваження я сприймала болісно — здавалося, що знову доводиться доводити свою «достатність».
А ще було відчуття провини — ніби займаюсь чимось «для себе», замість того, щоб бути корисною іншим. Але все змінювали маленькі моменти визнання: листи подяки, відгуки волонтерів, слова підтримки. Вони ставали маяками, які підсвічували мій шлях у найтемніші моменти.
Я закінчила кілька курсів, взяла участь у безкоштовній програмі менторства для жінок у IT. Саме під час цієї програми я почула важливу фразу: «У тебе є те, чому не навчать — відчуття користувача». Ці слова стали вирішальними для мого професійного розвитку.

Від фрілансу до впевненості

Після кількох маленьких замовлень від знайомих, я вирішила спробувати себе на фрілансі. Створила профілі на кількох платформах, почала брати замовлення — переважно пов’язані з освітніми та соціальними проєктами. Те, що починалось як допомога другу, стало основою моєї фахової практики.
Я фокусуюсь на тому, щоб робити доступні, людяні сайти. І, що найцінніше, мої замовники часто повертаються — не заради коду, а заради підходу.