Чому я обрала Java

Привіт, я Лєна. Мені 25. Усе почалось у 2020-му — коли почався карантин. Я залишилась удома, мала багато часу і ще більше тривоги за майбутнє. Саме тоді я вирішила спробувати себе в чомусь новому й по-справжньому складному. Я обрала програмування.
У мене не було технічної освіти, я навіть не знала, як оголосити змінну. Але я завжди захоплювалась логікою, задачами й тим, як з нуля створюється щось, що працює. Java мене привабила саме глибиною: чітка структура, велика спільнота, реальні кейси в бізнесі. Я не шукала просто зарплату — я хотіла мати інструмент, який дозволяє будувати щось значуще. Мені хотілося розуміти, як працює складне — і Java ідеально пасувала під цю цікавість.
І найголовніше — я боялась застрягти. Мене лякала думка, що все життя буде однаковим: рутинна робота, без розвитку, без викликів. Я не хотіла прокинутись у 30 — і відчути, що змарнувала десятиліття. Тому одного дня я вирішила — спробую. Почала з курсу для початківців і мобільного девелопменту на GeekBrains, потім — JavaRush. Відтоді я крок за кроком будую свій шлях у професію.

Перші сумніви і страх бути не такою

Після кількох перших занять мене накрило. Я не розуміла більше половини того, що казав викладач. У чатах спілкувались люди з досвідом і технічною освітою. Я навіть не розуміла їхні питання. Мені здавалося, що програмування — не моє. Що я «тупа», що всі інші — генії, а я даремно витрачаю час. Але замість того, щоб здатись, я вирішила: можливо, я просто маю інший темп. І пішла вчитись глибше, але своїм шляхом.

Повільно, складно, але з кайфом

Я пройшла кілька базових курсів на GeekBrains і Udemy, але знань не вистачало. Тоді я звернулась до книг. Eckel, Horstmann, Head First Java — усе, що могла дістати. Кожна задача давалась важко, але я кайфувала, коли щось нарешті працювало. Мене добивали речі на кшталт HashMap, static, StackTrace — іноді я витрачала по 3–4 дні на одну концепцію. Було відчуття, що я варюсь у всьому сама, і ні до кого звернутись.
Курси йшли паралельно з основною роботою, яка займала більшість дня. Вчилася вечорами, ночами — часто з почуттям втоми, розгубленості, іноді на межі зриву. Темп був повільний. Але кожен новий крок — це був мій особистий прорив. Десятий рівень у JavaRush здавався Everest’ом. Потім я дізналась, що для стажування треба 30. Це значило — ще щонайменше 4 місяці самостійної роботи.

Маленький успіх, що запалив далі

Одного разу я сама встановила IDEA, підключила плагін — і все запрацювало. Це був мій перший технічний успіх, якого я досягла без чиєїсь допомоги. У мене нарешті вийшло створити об’єкт і зрозуміти, як його використати. Це був маленький момент, але саме він дав мені сили йти далі. А потім — перше пробне інтерв’ю. Хоча я ще не знала Java Core повністю, я зрозуміла: я вже не нуль. Я вже в процесі. Я не відступаю.
І тоді я подумала: якщо зупинюсь зараз, це буде повернення назад. Назад у те життя, де я не розвиваюсь, не росту, де немає викликів. Це буде зрада собі. І я пообіцяла собі: навіть якщо буде важко, я пройду цей шлях до кінця. Бо я вже почала ставати тим, ким хочу бути.

Війна й пауза — але не кінець

Та мій шлях не був лінійним. У 2022 році, коли почалась війна, усе зупинилось. Багато компаній закрилися або припинили найм в Україні. Я не змогла знайти роботу, хоч уже мала певні знання й приклади коду. Це було боляче — ніби весь мій прогрес заморозили.
Але я не здалась. Продовжила вчитись, оновила профіль, повернулась до спільнот. І зараз — уперше за довгий час — я знову починаю отримувати запрошення. Це ще не фініш, але точно новий етап — із вірою, досвідом і першими справжніми можливостями.